Статус: жахливий Влучень сьогодні: 17 (Ця частина надряпана наспіх) Все пропало. Нас розбили. Їх катапульти — сущі тортури. Вони сиплють на наші голови цей клятий вогонь, синій і дурманний. Все кругом пахне гниллю. Чисельність їх невідома. Забагато. Веде їх Воргот. Він наступає. Важкі черевики. Він розтрощив ними голову Кейдена. Внизу жах. Місиво з бруду і крові. Червона ріка. До Ринкової площі мчить хвиля сталі. Мої побратими внизу кричать. Шляху вниз нема більше. Занадто голосно. Це просто нестерпно. Боже милий! Допоможи. Я простий поміщик. Я не хочу, щоб мені розчавили голову. Вибач, Кейдене

Піхота, мабуть, рухається до гавані. Без сумніву, вони хочуть оточити ворота. На щастя, мені вдалося вчасно дістатися до горища. Звідси нічого не видно, але я їх чую. Їх повелитель, Страж півночі, постійно щось скандує. Щось темне, моторошне. Небеса ворушаться?.. Ні, це просто хмари! Дивний тонкий туман з прожилками синього кольору. Що це таке?.. Я висунувся. Тепер усе бачу. Граніт розлітається, ніби скибки м'яса. Він знімає рукавички. Милі Древні! Його руки! Вони виглядають мертвими, замерзлими. Немов заморожене м'ясо. Він нібито щось намагається викликати з-під землі? Звідси не видно. Доведеться висунутися ще подалі.

Ці виродки перекрили ворота у внутрішнє місто. Залишили нас, бідняків, подихати! Але їм це не допоможе. Армія Воргота добереться і до них. Сподіваюся, вони згорять. Нехай Гормандер покуштує міді і сталі! Я ж так просто не здамся. Мені вдалося сховатися, але мене все ще гризе ця проклята хвороба з минулої зими. Один раз чхнеш, так кодла з півночі мене моментально почує, і ця каналізація стане моєю могилою. Мене постійно трясе. І це не через хворобу. Щось тут не так. Я відчуваю вітер... не вітер навіть. А дихання. І воно холодне, як лезо. Я не уявляю, звідки воно береться... Але воно вже в мені. У горлі. Пече як кислота. Навіть гірше. Гірше, ніж стічний сморід. Допоможіть! Все знову як взимку...

Ось і мені довелося побачити війну. Вторгнення. І це в мої-то останні дні. Мені стількох довелося поховати. Зізнаюся, це навіть заспокоює. Проводжати людей в останній шлях. Стільки останніх прощань. А сьогодні прийде і моє. Армія сіверян вже пробилася у ворота. У замку нам не сховатися... Гормандер замкнув всі двері, опустив всі решітки. Але загарбників це не зупинить. Вони знайдуть спосіб увійти. Хай Древні будуть милостиві. Саван вже всередині. А зверху щось капає. Якщо хтось знайде це... якщо хтось залишився в живих... Нехай мене поховають поруч із дружиною та сином під старим дубом. Не потрібно нічого писати на надгробку. Мені вже нема чого сказати.

Куди б він не втік — якщо йому це взагалі вдалося — Гормандер або один, або з якоюсь наложницею. Місто затоплене. Рано вранці вони пробили стіну, і тепер наше місто повільно заповнюється густою задушливою масою, за кольором схожою на пір'я страуса. Я ховаюся — вперше за довгі роки. Ніби маленька дівчинка. Моє серце б'ється подібно замкненій в клітці канарці. Мені потрібно бігти звідси. Знайти яке-небудь судно. Проникнути на борт. Зрештою, я володію мечем і вмію читати мапи. Можливо, ще не пізно! Я хочу прокинутися і відчути океанську свіжість. Побачити русалок і співати у гавані, так голосно, як тільки можу! Якщо мені судилося померти, то краще в штормі, ніж в маленькій, затхлій башточці! Не треба з мене сміятися. Я відчуваю себе маленькою мишкою.