Я посеред хащі. Тут легко сховатися, але ґрунт м'який настільки, що залишаються сліди. Сумую за гірськими стежками й глибокими ущелинами, куди можна було кидати камінчики та прислухатися до відлуння. У трясовини дивний запах — кислий, як у винокурнях у Хоулінг Пайк. Думаю, не варто заявлятися в Гленвуд-Енд: там занадто багато людей. У води присмак міді... погана прикмета. Потрібно скоріше рушати в дорогу.

Тутешні скелі випускають приємне тепло, так що багаття можна не розводити. Вдалині я чую виття, що доноситься потоками вітру з боку шахт. Що вони шукають? Їхні божевільні крики лякають дичину. Голод підступає. Може, варто було затриматися у Гленвуд-Енд і поповнити припаси? Ні. Там все смерділо кров'ю і обманом. Я впізнаю цей запах з тисячі. Від нього краще бігти — нехай і з порожнім шлунком.

Нарешті свіже повітря, в якому немає навіть слабкої домішки нудотного гниття. Навіть голова паморочиться. Я не спала з тих пір, як залишила веретено на горі в Ревелвуді. Так далеко... але повернутися я не можу. Треба йти далі. У тій гущавині я відчула щось зловісне. Воно, мов коріння, повзе, обплутує, здавлює і душить. Мерехтить у темряві серед гілок... невидимий хижий павук, що плете навколо мене своє павутиння. Тепер я знаю, що ці кошмари створюються людьми.