Ми прибули до Рукмора: Оповиті землі нарешті залишилися позаду. Дорога через гори була нелегкою. Я сподівалася влаштувати польовий лазарет... але тут майже порожньо. Доведеться брати ініціативу в свої руки, як часом доводилося робити на війні. Я розіб'ю табір в Вудгарді.

Сьогодні прибув невеликий караван біженців з Палаючої пустки. Довга подорож. Я ніколи не була у хороших стосунках з незнайомцями, але зараз не було часу на балаканину. Я з головою занурилася в роботу, перев'язуючи рани. Битва на життя і смерть, навіть зараз. На жаль, деякі програли. Ми упокоїли їх в склепі. Нехай північні вітри направлять їх у потойбічний світ. Але є один, хто попри все може вижити. Глибока рана на нозі — але, можливо, не така вже серйозна. Поранений — його звати Салім — багато посміхається. Каже, що зобов'язаний мені життям... просто пощастило, як на мене.

Наші гості відразу приступили до роботи. Вони щось зводять... за словами Саліма, храм Полум'я. Їхня завзятість справді вражає. Саліму подобається, коли я ночую біля каравану. Там діляться історіями про будинок, піски та близьку катастрофу. Ці люди сповнені печалі. Салім каже, що я — немов нарцис, що знаменує прихід весни. Дурниці, звичайно... але приємно.

Прошу, витри сльози й присядь поруч зі мною. Погляньмо знову на долину. Захід і осіннє листя подібні часу, якого відведено так мало. Будемо ж разом до тих пір, поки Саван не поглине нас. Ходи до мене, моя квіточка, спочинь на моєму плечі. Навіки твій, Салім