«Моє життя вимірюється годинами. Моє призначення — щезнути. Стрункою я швидше. Товстою — повільніше. Вітер мій найлютіший ворог. Хто я?» Вирішивши цю загадку, я став учнем Древніх. Нічого складного, якщо вдуматися. «Свічка», — відповів я ще до того, як згасло відлуння останнього слова, поки все ще дивилися на Древнього. Мене ніколи не вела віра. Так, я відповів на загадку Древніх — і став вченим неба. Але то була проста цікавість. Мене вела жага знань, а не заклик Полум'я. Я не вірив в його силу. І все ж я відповів на заклик і переніс багато сувоїв і табличок до Храмів ночі — разом зі свічками й окулярами для читання. Мені сказали, що ці знання повинні були зникнути без сліду, коли настане день, але я був впевнений, що це виявиться простим трюком. Черговою загадкою. Свічкою на вітрі. Я вирішив затриматися біля входу в Храм. Підслухати, підгледіти. І не побачив ані Древніх, ані трюків. Що б я не залишив у святилищі минулої ночі, воно згинуло без сліду на світанку. Всякий раз вони залишають лише згаслу свічку, що самотньо стоїть посеред безмовної темряви. Один у темряві й згасла свічка