То був день відбору. Древні прийшли на заході сонця — одягнені в роби, з обличчями, прихованими за золотими шоломами. Мій хлопчик Ітан був вже готовий. Повністю зосереджений. Коли вони прочитали першу загадку, він відповів ще до того, як інші зрозуміли її сенс. Мені здається, самі Древні були трохи здивовані тим, як швидко він вирішив їх загадку. Він завжди трохи відрізнявся. Добрий, цікавий, без інтересу до боїв на мечах, без домішки пустощів. Поки інші хлопчаки дряпали коліна, він задавався питаннями. Інші матері називали його мрійником. Говорили, що з книг будинок не побудувати. Але мені були очевидні його таланти. Древні також це помітили. Вони обрали його «вченим неба». Одним з небагатьох, кому був відкритий доступ до заповітних скарбів знань та істини. Він став їхнім хранителем. Захисником правди й знань. Тепер люди шепочуть його ім'я з благоговінням. Навіть ті, хто насміхався над ним, лише схиляють голови в його присутності. Але мені немає до них діла. Я бачу світло в його очах. Значущість в кожному кроці на шляху до Храму ночі. Нехай тепер він учень Древніх, але для мене він назавжди залишиться тим же зацікавленим хлопчиком. Мене розпирає гордість.